У 22 роки він став батьком одразу трьох дітей. Дружина подарувала йому двох дівчат і хлопчика. Через десять років народився ще один син. Тож значні здобутки Олександр Киризлієв має і на родинному фронті. Про те, чим живе лідер «Розвитку Київщини» поза роботою, він розказав в ексклюзивному інтерв’ю.

 

 Почнемо спочатку. Розкажіть трохи про ваше дитинство. – Мати в мене українка з Київської області, село ЖитніГори, Рокитнянський район. Власне звідти я родом, а батько чистий болгарин із Запорізкької області, село Інзовка, що у Приморському районі це болгарське село. До Інзовки ми поїхали після 4-го класу. Я виріс у селі, тому знаю, що таке тяжка праця. У родини завжди було велике господарство: як мінімум 30 свиней, 100 баранів, 5 корів і 2 пари коней. Коні мої улюблені тварини. Вже у 7-му класі об’їжджав норовливих скакунів, яких не всі дорослі могли приборкати. Сам колгосп «Вільний» у Інзовці займався вівчарством. Там було найбільше вівчарське господарство в Запорізькій області. Казали «золота» Інзовка, бо там нараховувалося близько 30 тисячі овець і трохи більше 2 тисяч гектар пасовищ.

– Дід був чабаном, що це за професія?

– Чабан – це той, хто пасе овець. В мене дід чабанував, а батько був лікарем-ветеринаром. Зв’язок поколінь символічно відобразився в назві населеного пункту, в якому я оселився і бачу своє майбутнє

. – Чому пізніше знову повернулися у Житні-Гори?

 – Це довга історія (сміється). В Інзовці сталася повінь. Рівень води був настільки високим, що постраждала частина села, де ми жили. У Житніх Горах всі 18 років на нас чекав новий будинок, який батько збудував ще в молоді роки. Його не продавали, коли їхали звідти, тож ми повернулися. У Житніх-Горах директор агрофірми розгледів у мені потенціал і взяв одразу головним інженером підприємства, в управлінні якого знаходилося більше 2 тисяч гектарів землі. Посівна, збирання врожаю, тваринництво, механізація – за все це відповідав я у 21 рік!

 – Як так вийшло, що згодом оселилися саме в Чабанах?

 – У 22 в мене народилася трійня, свого окремого житла не було, а з батьками жити стало тісно. Старша сестра одружилася і переїхала у Вишневе, де мене і прописали. Згодом я став у чергу на житло від держави. Потім почалися постійні походи до чиновників, які затягнулися на два роки. У Києво-Святошинській райдержадміністрації мене слухати не хотіли. Казали, що вільних квартир немає. Врештірешт, отримавши відмову у районній адміністрації, звернувся до Київської обласної держадміністрації. Спочатку теж слухати не хотіли, довелося сказати, що оселюся тут у них. А що? І меблі є, і гаряча вода всі умови! Вони зрозуміли серйозність моїх намірів, пішли на зустріч – виділили моїй родині трикімнатну квартиру в Чабанах. Ремонт у ній повністю робив сам.

– Де зустріли свою другу половинку?

 – З дружиною Тетяною познайомився ще у школі в Інзовці. З 9-го класу ми разом.

Сьогодні ви батько чотирьох дітей. Одразу народилася трійня. Цікаво, які були емоції коли дізналися, що Вас очікує таке солідне поповнення?

 – Я взагалі хотів трьох дітей. Мені подобалось, що у мене молодша і старша сестра, тому так само мріяв мати двох дівчат та хлопчика. Коли ми з Танею ще просто зустрічалися, я їй сказав про свої бажання з приводу дітей. Бачите, як думки матеріалізуються! Як замовив, так і вийшло, але ж я не знав, що одразу троє (сміється). А дізнався про це, коли дружина поїхала на УЗД, хоча я був проти. Тоді цій процедурі не довіряв, думав, знаєте, там опромінення, радіація. Вона мені телефонує вже після, плаче, каже приїжджай до своєї тітки. Вона працювала лаборантом як раз у тій лікарні, де робили УЗД. Приїхав я і бачу: плачуть всі, засмучені, показують мені знімок, а там три голови. Я щасливий, класно, думаю! Питаю, чого плачете? Таня каже, що як так у всіх нормальних один, а в мене троє, що я буду робити? Заспокоїв її, що все буде добре. Саме так я і хотів. А як ми народжували – це взагалі окрема історія.

– І як же?

– Уявіть собі: День медика та ще й неділя і надскладні пологи. На операцію зібрали аж 17-ть лікарів! Дякувати треба головному лікареві обласної лікарні Ларисі Андріївні Журавльовій, що і діти, і жінка залишилися живими-здоровими. Після пологів всі вони потрапили в реанімацію. Спочатку здавав кров для дружини. Пощастило, що з Танею однакова група. Потім поїхав до церкви посвятити воду. Коли я повернувся до пологового будинку, пускати не хотіли, але я ж такий, що будь-які двері відкрию. Коротше кажучи, з боями прорвався до палати і сидів вже біля Тані та дітей ночами.

– Є й такі, для кого і одна дитина в такому ранньому віці вже складно! Як Вам вдавалося годувати таку велику родину?

 – Поки не дали квартиру в Чабанах, орендував у Вишневому. Батьки допомагали, бо є господарство, і сам я багато працював, але спочатку було дуже складно. Знаєте, мені завжди казали, і я в це вірю: якщо Бог дає дітей, то дає і на дітей! Перші сім місяців у нас взагалі не було візочків – просто не було за що їх купити. Як зараз пам’ятаю: виходили гуляти, брав такий фіолетовий тазик великий, стелив у ньому ковдру, дві подушки і виносив дівчат на двір. А сина Таня на руках тримала – так і гуляли! Потім місцева влада подарувала нам візочки. Зрозуміло, що ночами не спали, але все вдавалося: і дітей доглядали, і гроші заробляли.

– Чим займаєтеся поза роботою, є хобі?

– Яке там хобі? Діти – моє хобі! Кожну вільну хвилину хочу приділяти їм. Але працюючи директором держпідприємства, займаючись благоустроєм, тут на місці не завжди це вдається. Намагаюся прийти з роботи так, щоб вони ще не спали. Перевірити їхні щоденники. Хочу, щоб вони виросли гідними дорослими людьми. Разом із ними кожну суботу прибираємо оселю. Усіма способами привчаю їх до праці. Вдома в мене порядок. Любимо всією родиною кудись їздити: в ліс, іноді гуляємо у Києві чи тут у Чабанах. А щодо хобі, то хочу займатись плаванням, але поки не вистачає часу. Всі мої діти люблять футбол. Купив їм навіть бутси, окрім маленького Івана – розмірів на нього ще немає (посміхається).

 – Ось щодо вільного часу питання. Як удома поставились до того, що ви вирішили балотуватися на посаду селищного голови?

 

 – Жінці ця ідея спочатку не сподобалась, але вона знає, що якщо я чогось дійсно хочу, то це зроблю. Тож вона мене підтримала. Знаєте, я хочу, щоб моїм дітям у Чабанах було комфортно жити. Вірю, що у 8-й клас вони вже підуть у чабанівську школу (прим. автора: зараз вони в 6-му класі) і тут будуть спортом займатися. Навіщо кудись їздити, якщо все можна побудувати тут у нас, у Чабанах і Новосілках? Плани у мене дуже амбітні і головне, що я відчуваю в собі сили їх реалізувати. – Формула вашого життя? Якщо є бажання, то можна встигати бути і з родиною, і працювати, і відпочивати. Тільки необхідно все робити зі здоровим глуздом. Треба зранку вставати, ввечері лягати – між цим працювати, працювати і ще раз працювати і привчати інших до роботи і порядку. Якщо ми будемо лежати і думати, що хтось нам щось зробить і принесе, такого не буде – треба працювати і робити все не тільки для себе, а й для людей!

Матеріал підготував Максим Шилін

1000 залишилося символів


Яндекс.Метрика